Дослідження спадщини. Бердичів. Автори: PhD збереження спадщини Олексадра Халепа, Марія Борисова, Юрій Сокальський. Воркшоп - тренінг "Активні громадяни" в м. Бердичів. Організатори: НГО Конгрес культурних активістів та Урбан Лаб Київ. Ціль: набуття навичок міжкультурного діалогу й мережевого співробітництва, поглиблення знань про місцеву громаду, а також національні та глобальні громади, формування навичок впровадження соціальних дій на користь власної громади

1. БЕРДИЧІВ
Дослідження історико-архітектурної спадщини

2. СТАДІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ
▪ Ознайомча поїздка в місто
▪ Натурні обстеження
▪ Видача завдання та налагодження діалогу з молоддю
▪ Збір матеріалів
▪ Підготовка дослідження та презентації
▪ Підведення теоретичних висновків та окреслення подальших кроків

3. ОЗНАЙОМЧА ПОЇЗДКА
▪ Виявлено необхідність гуртування громади
▪ Окреслено напрямки для розвитку нступних
галузей: айдентики, туризму, громадського
та велотранспорту, культурних та технічних
хабів та креативного бізнесу.
▪ Встановлено, що Бердичів має величезний
потенціал, а саме: єврейська історія,
клезмери та кравці, босі кармеліти, річка
посеред міста, будинки з підвалами та
підземними ходами контрабандистів
▪ Знайдено занедбані індустріальні будівлі
радянських часів
▪ Досліджено інформацію стосовно цінніостей
надбаннь Оноре де Бальзака та музея
Конрада

4. НАТУРНІ ОБСТЕЖЕННЯ
▪ Дворик ▪ Простір між
домами
▪ Покинуте літнє кафе

5. НАЛАГОДЖЕННЯ ДІАЛОГУ З
МОЛОДДЮ
▪ Проведення презентації
▪ Видача завдання
▪ Спілкування та пошук спільних
думок задля майбутнього міста

6. ЗБІР МАТЕРІАЛІВ
▪ Матеріали, зібрані за підсумками роботи молоді, в основному, стосувались
комплексу монастиря Босих Кармелітів

7. ДОСЛІДЖЕННЯ▪ Кармелітській монастир 16-18 ст вул. Радянська площа
Костьол з келіямі 17-18 ст вул. Радянська площа
Прибрамний корпус 18 ст вул. Радянська площа
Кріпосні мури з Башту та келіямі 16-18 ст вул. Радянська площа
Костьол Варвари 19 ст вул. К. Лібкнехта, 25
Лікарня качан 20 ст вул. Шевченка, 12
Поштамт качан 20 ст вул. Свердлова, 28/1
Житловий будинок качана 19 ст вул. Рядянська площа
Троїцька церква качан 19 ст вул. Рядянська площа
Житловий будинок качана 19 ст вул. Радянська площа, 21
Міська дума к. 19-п 20 ст вул. Свердлова, 21
Житловий будинок поч 20 ст вул. К. Лібкнехта, 50
Житловий будинок 1953 вул. К. Лібкнехта, 80
Житловий будинок середина 19 ст вул. Свердлова, 4
Житлові будинки 1955-1956 вул. К. Лібкнехта 11, 13
«Пантеон» на могилі Леві Іцхака Бердичівського 1990-1991 рр Єврейське
кладовище
Сіногога вул. Свердлова, 8
Нікольська церква поч 20 ст вул. К. Лібкнехта, 2
Житловий будинок поч 19 ст вул. Свердлова, 6
Конторсько-складський будинок середини 19 ст вул. Радянська площа, 7
Житловий будинок середини 19 ст. вул. Радянська площа, 1/2
Банк кінця 19 ст вул. Радянська площа, 10
Житловий будинок качана 20 ст вул. Краснової, 7
Особняк качана 20 ст вул. Шевченка, 4
Житловий будинок 1909 вул. Садова, 3
Житловий будинок 1927 вул. Шевченка, 11
Педагогічне училище качана 20 ст вул. К. Лібкнехта, 53/1
Житловий будинок середини 19 ст вул. Радянська площа, 13
Житловий будинок середини 19 ст вул. К. Лібкнехта, 6
Житловий будинок качана 20 ст вул. К. Лібкнехта, 17/9

8. На сьогодні культурна та історична спадщина Бердичева стали невід'ємною частиною культурного надбання як Житомирської області,
так і України в цілому. У місті 92 пам'ятки історії, архітектури та монументального мистецтва.
25 архітектурних пам'яток виразно свідчать про велику історичну спадщину міста. Унікальні пам'ятники XV–XVIII ст. представлені у
Бердичівському історико-культурному заповіднику.
Архітектурний комплекс включає стіни фортеці з вежами, прибрамний корпус та костьол. У 1627 році Київський воєвода Януш Тишкевич
заснував кляштор і у 1630 році подарував замок католицькому ордену Босих Кармелітів. Так утворився монастир Кармелітів Босих. Відома
також чудотворна ікона Бердичівської Божої Матері.
Ще одна пам'ятка архітектури — костьол Святої Варвари, який було споруджено у 1759–1781 роках. 14 березня 1850 р. в костьолі, який
діє і в наш час, вінчався із графинею Евеліною Ганською великий французький письменник Оноре де Бальзак.
У місті встановлено низку пам'ятників і пам'ятних знаків, як за СРСР, так і за незалежності України (в 1990 — 2000-х рр.).
Серед бердичівських пам'ятників переважають спеціально облаштовані меморіальні місця (в тому числі і могили, як окремих осіб, так і
братські), а от пам'ятників — скульптурних зображень відомих уродженців або осіб, що тут перебували, фактично немає.
В даній роботі було здійснено дослідження основних історико-архітектурних пам’яток. Критеріями відбору були історико-культурна
цінність об'єктів та те, яку монументальну та історичну інформацію вони несуть для прийдешніх поколінь.
Будинок хоральної синагоги (іст., арх.).

9. Північна частина міста. Вул. Вінницька, 5. Початкова назва вулиці – Махнівська (від назви населеного пункту Махнівки, нині
смт. Комсомольське Вінницької області), в радянський період – вулиця імені Якова Свердлова (до 2013 р.).
Синагога споруджена 1850 року на червоній лінії забудови вулиці на кошти єврейської общини. Одноповерхова, прямокутна в плані з
симетричним розміщенням пілястр, вміщувала одну тисячу парафіян. Орієнтована головним фасадом на захід. Стіни цегляні, оштукатурені:
висота – 10,5 м, довжина фасадної сторони – 12 м, бокової – 19,5 м.
Синагога служила молитовним домом, осередком вивчення іудаїзму й місцем зібрання єврейської общини. В центрі її стояли 4 колони,
поставлені близько одна до одної, огороджуючи найголовнішу частину храму – підвищення для читця, яке ділило залу на 9 однакових
прогонів. З підвищення відбувалися читання й коментування Біблії та Талмуду й промовлялося Благословення, використовувалося також і
для світських справ.
На східному кінці головної зали містився прикрашений вишуканим різьбленням вівтар. На відміну від звичайної синагоги, тут працював
постійний хор з добре підібраними голосами, кантор з обов'язковою музичною освітою й гарним баритоном. Всередині синагога була схожа
на лютеранську церкву: колони, ряди лав, хори, на яких розміщувалися жінки, тоді як у старих синагогах жінки знаходилися в задніх
напівтемних приміщеннях з маленькими віконцями, що були заґратованими. Стеля мала пишні внутрішні бані. Інтер'єр прикрашений
поліхромними стінописами.

10. Розподіл місць у синагозі відбивав соціальну ієрархію. Уздовж східної стіни сиділи найбільш поважні люди – рабин, знавці Талмуду,
заможні євреї, які займалися благодійними справами. Чим далі від східної стіни – цінність місць зменшувалася, а біля західної стіни
розміщувалися прості євреї. Синагога виконувала, поряд з релігійними, ще й функції управління.
Це була одна з перших у Російській імперії хоральна синагога. Монументальність і розміри вказували на її значну роль у житті міської
общини. Окрім неї, в Бердичеві були ще Білопольська, Загребельна, Немирівська, Новоміська і Староміська синагоги.
Всі проіснували до червня 1941 року. Німецько-фашистські окупанти разом з фізичним вбивством євреїв зруйнували всі синагоги
Бердичева, від хоральної залишилися тільки стіни. Після звільнення міста у 1944 році почалася відбудова заводів, фабрик, шкіл, театрів.
Коштів не вистачало, єврейського населення фактично не було. Поступово відбудували одну невелику кімнату колишньої хоральної синагоги,
де стали проводитися богослужіння для тих, хто повертався.
1946 року міська влада закріпила безкоштовно за єврейською громадою будинок хоральної синагоги. Через 20 років будинок був
відбудований, з'явився другий поверх. Чисельність єврейської громади продовжувала зменшуватися у зв'язку з від'їздом за кордон. З 1964
року в будинку почала працювати рукавична фабрика, підпорядкована міській адміністрації.
Будинок міської думи та управи, будинок дитячої творчості імені О. Разумкова, Центр позашкільної освіти ім. О. Разумкова (арх.,
іст.).

11. Вул. Вінницька, 21 (колишня вулиця Свердлова), північна частина міста. На червоній лінії забудови вулиці. Будинок споруджений у 1902
році (його спорудження розпочалось у 1900 році). Двоповерховий, цегляний, перекриття плоскі, на другому поверсі над сходами –
освітлювальний вітраж, над горищем – високий ліхтар, який освітлює вестибюль та сходи. Об'ємно-просторова структура будівлі симетрична,
її особливістю є розташування у задній частині залу, який займає 1,5 поверхи через зміщення відповідних приміщень 1-го поверху. На 1-му
поверсі кімнати розташовані у два ряди з обох сторін центрально-вісьового коридору. Приміщення 2-го поверху згруповані навколо
центральних сходів. Присутні сходи з обох боків на всю висоту будівлі. Виконано у пілястровому ордері з використанням архітектурних форм
неоренесансу, які виявилися у загальному поділі фасадів по вертикалі на 3 частини та у деталях другого поверху. Симетрична композиція
головного фасаду виявляється у невеликих виступах ризаліту та атиту, великих напівциркулярних вікнах 2-го поверху та квадратній башті з
круглими вікнами (зруйнована під час Великої Вітчизняної війни). Головний вхід – двобокові сходи ззовні з перилами із балясинами та ядрами
на стовпцях. Оформлення вестибюля та центральних сходів виконане в ренесансно-барокових формах, збереглося частково і представлене
порталами, печами з фігурних кахів, декоративними фільонками стін між сходовими маршами, ліпниною рослинного орнаменту із картушами.
Підлогу у вестибюлі викладено метлахською плиткою шаховим візерунком, по боках із меандровими рисками.
Стеля та балкон у залі додатково прикрашені сучасною ліпниною. У 2000 році знадвору зроблено надбудову над входом до частини
підвального приміщення.
Перші відомості про міську думу – 1857 р., вона складалася з гласних, які обиралися на 4 роки, під керівництвом міського голови, її
функції: призначення виборних посадових осіб, справи суспільного благоустрою, призначення складу міської управи та відповідно-посадових

12. осіб, встановлення, збільшення та зменшення міських зборів у визначених межах, утримання доріг, отримання благодійних внесків на користь
міста, розгляд та затвердження міських кошторисів та витрат, встановлення правил завідування міським майном, надання інструкцій
виконавчій владі, затвердження змін плану міста, подання листів про успіхи та потреби міста до вищої влади.
Міську управу очолював міський голови. Члени (не менше 2-х) обиралися міською думою на 4 роки, кожні 2 роки половина членів
змінювалася. Займалася веденням справ міського господарства та суспільного управління, вживала заходи для їх покращення, виконувала
накази думи, здійснювала збір необхідних даних та витрати міських зборів відповідно до встановленого думою регламенту. У 1857 році
міським головою працював Олександр Максимович Яворський, секретарем думи – Осип Осипович Монастерський. З 1867 по 1902 рік дума
та управа розміщувались у приміщеннях кармелітанського монастиря.
В недільний день 15 квітня 1900 року на Театральній площі відбуваються скромні урочистості з нагоди закладення тут нового будинку
міської думи. Будинок зводиться громадським управлінням. Початковий план будинку, запропонований архітектором, був змінений самою
думою, яка вважала більш доцільним збудувати двоповерхову будівлю з великою залою для думських засідань, в якому також будуть
влаштовувати народні читання, публічні концерти та спектаклі. В новий будинок міська управа переїхала у січні 1902 року, хоча
оздоблювальні роботи у зведеному будинку ще не завершились – причиною цього стала поява великої тріщини в одному з приміщень
монастиря, яка, на думку спеціалістів, загрожувала його мешканцям.

13. У 1904-1914 рр. у будинку, разом із думою та управою, працював сирітський суд, який складався із 6 членів, керував ним Владислав
Євстафійович Каменський. Напередодні Першої світової війни управа налічувала 16 чоловік: 3 вільні члени та 13 представників з відповідних
відділів. Дума складалася із 42 гласних.
Після громадянської війни в будинку почала працювати драматична студія, з 1923 року – робітничий клуб, з 1929 року – музичний гурток.
У 1935 році будинок було відведено під Палац піонерів, тоді ж почала діяти скульптурна студія. Серед перших її постійних членів був
П.М. Криворуцький, у майбутньому відомий скульптор. За допомогою профспілок провели ремонт будівлі, з'явилися каналізація, дитсадок,
вбиральні.
У 1944 році після визволення Бердичева від німецько-фашистських окупантів, усі кімнати та зали Палацу піонерів було обладнано
меблями та інструментами для роботи гуртків, наступного року запрацювали фізкультурний майданчик та гуртки – хоровий, художній, юних
натуралістів, історичний, фізкультурний та технічний, у 50-60-ті рр. – гуртки авіаційно-технічний, радіотехнічний, умілі руки. Щороку
проводилися огляди художньої самодіяльності, ранки для учнів молодших та середніх класів, читацькі конференції для старшокласників
(спільно із міською бібліотекою), в 70-80-ті рр. запрацювали гуртки танців різних напрямків, драматичний, ляльковий, художнього читання.
У 1993 році Палац піонерів перейменовано на Будинок дітей та юнацтва "Творчість". Відтоді він став комплексним позашкільним
навчально-виховним закладом з орієнтацією на досягнення професіоналізму. З 1998 року – член Європейської Організації Народних Культур

14. (ЄФКО). Його вихованці здобули перемоги у конкурсах: 1998 р. – "Соловейко долі" (Чернівці), 1999 р. – "Перлина півдня" (Южне),
"Веспремські ігри" (Веспрем, Угорщина), 2000 р. – "Ранкова зірка" (Одеса).
З 2001 р. – Будинкові дитячої творчості присвоєно ім'я Олександра Разумкова (1959-1999), відомого політолога-аналітика України, у
минулому гуртківця Палацу піонерів.
Будинок творчості нині відвідує близько 1500 вихованців віком від 4 до 25 років, працюють 45 вчителів, 32 гуртки, серед яких театр пісні
"Краплинки", ансамбль народного танцю "Радість" та ансамбль спортивного бального танцю "Валентина" мають звання "Зразковий".
29 вересня 2001 року під час проведення Дня міста Бердичева на стіні зліва від центрального входу до Будинку дитячої творчості урочисто
відкрито меморіальну дошку (53 см х 27 см) на честь Олександра Разумкова з присвятним написом та барельєфом. На меморіальній дошці
викарбовано напис: "В цьому будинку з 1966 року по 1978 рік зростав, мужнів, виховувався, стаючи особистістю, Олександр Разумков" та
барельєф із профілем обличчя О.В. Разумкова. Відкривали меморіальну дошку міський голова Олексій Хилюк і близький друг та послідовник
Олександра Разумкова, голова аналітичної групи Ради Національної Безпеки і Оборони України Анатолій Гриценко.
24 червня 2009 року на позачерговому пленарному засідання міської ради прийнято рішення про реорганізацію дитячих позашкільних
закладів – Будинку дитячої та юнацької творчості ім. О. Разумкова, Центру науково-технічної творчості та Екологічного центру. Відтепер
вони об’єднані в один заклад – Центр позашкільної освіти ім. О. Разумкова із центральним приміщенням на вулиці Вінницькій, 21.
Будинок, у якому була створена міська організація РСДРП(б) (іст.).

15. Східна частина міста, вул. Вінницька, 30. На червоній лінії забудови. Триповерховий, цегляний, побудований у 1905 році. В кінці квітня
1917 року тут зібралися близько 20 членів РСДРП(б) міста з метою створення єдиної організації (точну дату створення організації РСДРП(б)
у місті встановити не вдалося). На зборах було обговорено становище в країні та в м. Бердичеві, обрано міський комітет, який очолила Роза
Самійлівна Сломницька (1898-1981) – активний учасник встановлення влади рад на Україні. Під керівництвом комітету розгорнулася агітація
за подальші революційні перетворення в Бердичеві.
В 1967 році на фасаді будинку встановлена меморіальна дошка із сірого граніту (0,8×0,7 м) з написом: "У цьому будинку в квітні 1917 р.
відбулося засідання комітету більшовиків м. Бердичева".
Нині це житлове приміщення, перший поверх якого здається в оренду установам та приватним підприємцям. В одному з приміщень з
початку 2000-х років розміщується міський та районний комітети Комуністичної партії України.
Механо-слюсарні майстерні, завод "КОМСОМОЛЕЦЬ", фірма "БЕВЕРС" (арх., іст).
Вул. Воровського, 12. У кварталі від вул. Свердлова, з півночі – вул. Воровського, зі сходу – пров. Піонерський, із заходу – вул. Красіна,
з півдня – р. Гнилоп'ять. Заводська територія поділяється на дві зони: східну – адміністративну – триповерховий адмінкорпус заводу і
південно-західну – виробничу, яка ізольована від міста. В ній сім споруд: ливарний цех (1928 – найстаріша будівля, що збереглася в
реконструйованому вигляді), цехи заготівельний, кольорового лиття, складальний, механічний, інструментальний та компресорний. До 1915

16. року на місті сучасного "Беверсу" був розташований пивоварний завод, від якого залишився підвал та фундамент, на якому нині розташований
заводський спортзал.
З 1920 року на місці заводського спортзалу діяла приватна майстерня Маца (збереглись підвал та фундамент), де виготовлялись ліжка,
граблі, вила, завіси, петлі та інші інструменти господарського призначення. В ній працювало 10 робітників, а з 1924 року – 60. За відсутністю
робіт була ліквідована. З 1925 року в звільнених приміщеннях приватної майстерні розмістився цвяховий завод "Проволока" і засновано
слюсарно-механічні майстерні. Завод був державним націоналізованим підприємством, а майстерні належали комітету боротьби з
безробіттям.
1928 року при слюсарно-механічних майстернях збудований ливарний цех (приміщення збереглося) і металопрокатна фабрика, яка стала
виготовляти столові прибори із золота, срібла та інших дорогоцінних металів.
З грудня 1928 року наказом №73 по Бердичівському Округовому відділу місцевої промисловості зі складу Промкомбінату виділено
зміцнілі підприємства та об'єднано їх в окремі трести, один із них – металооб'єднання. Так металопрокатна фабрика, чавунно-ливарна та
механічна майстерня і завод цвяхів об'єднались у трест "Металооб'єднання" (зберігся лише ливарний цех; на території, де знаходилась решта
в кінці 40-х років побудовано слюсарно-складальний цех). Працювало 163 робітники. Відтоді розпочалося технічне переобладнання:
запрацювала вагранка (збереглась), три токарних, два фрезерних, довбальний та револьверний верстати, а також три свердлильних і два
шліфувальні.

17. З 1930 року "Металопрокатна фабрика" припиняє виробництво (через відсутність золота і срібла для столових приборів), а на тому місці
розширюється ливарно-механічне виробництво, яке прибрало назву "Трансмісійний" і стало виготовляти запчастини до
сільськогосподарських машин і трансмісії.
З 1932 року завод отримує назву "Комсомолець", цей рік вважається роком заснування заводу. З 1935 року розпочалось виробництво
арматури – вентилів, засувок, пожежних гідрантів, а також нескладного сільськогосподарського інвентарю та запасних частин до
сільськогосподарських машин, освоїв виготовлення стендів для збирання авіаційних моторів, а також предметів широкого вжитку.
З початком Великої Вітчизняної війни завод не був евакуйований. Загальний збиток, нанесений заводу в роки – 1 млн. 015 тис. крб. У
1944 році починається відбудова напівзруйнованих токарного, модельного, слюсарного та ливарного цехів, і водночас завод виготовляє
цегельні преси, черепичні верстати, підйомні крани та предмети широкого вжитку.
1947 року завод стає підприємством республіканського значення: відбулася реконструкція ливарного цеху, збудований новий механічний
цех, розширено складальний цех. З 1959 року верстатобудівне підприємство "Комсомолець": почався серійний випуск токарно-револьверних
верстатів, 1960 року став до ладу цех зі складання верстатів нової моделі, зазнали реконструкції механічний та ливарний цехи, заново створені
інструментальний, ремонтно-механічний, електромонтажний і модельний. У цехах з'явилося 165 одиниць нового устаткування.
В 70-ті роки колектив заводу випускав понад 20 моделей нових експериментальних верстатів, у 80-ті освоєно випуск автоматизованих
верстатів підвищеної точності, верстатів з числовим програмним управлінням.

18. З 1995 року – фірма "Беверс", де працює 1018 робітників, які виготовляють токарно-револьверні, токарні верстати різного ступеня
автоматизації, з числовим управлінням, каменеобробні верстати, вузли вітряних електроустановок, лінії і вузли для виробництва олії, а також
кутера і деревообробні верстати; агрегати для фермерських господарств; товари широкого вжитку.
Меморіальної дошки не встановлено.
Будинок, у якому розміщувався штаб 18-ї армії (іст.).
Вул. Леселідзе, 39, східна частина міста. На перехресті вулиці Леселідзе (колишня вулиця Лугова) та провулку Червонотравневого
знаходиться одноповерховий цегляний житловий будинок, фундамент кам'яний. Побудований у 1936 році. Після звільнення Бердичева від
німецько-фашистських окупантів у будинку в січні-лютому 1944 року розміщувався штаб 18-ї армії 1-го Українського фронту. Підрозділи 18-
ї армії визволили Бердичів і всі населені пункти району: 24-ій, 389-ій, 395-ій, 117-ій гвардійським стрілецьким дивізіям, 44-ій гвардійській
танковій бригаді, 227-ій штурмовій авіаційній дивізії було присвоєно найменування "Бердичівських". У будинку працювали: К.М. Леселідзе
(1903-1944), командувач 18-ї армії, генерал-полковник, член Військової ради армії С.Ю. Колонін, генерал-майор; М.Й. Павловський,
начальник штабу армії, генерал-майор. Вирішуючи стратегічні й тактичні питання, штаб спланував оборонну операцію, організував контроль
і конкретну допомогу з'єднанням 18-ї армії щодо оборони й бойової підготовки. В тилу були об'єднані навчальні поля, куди для занять по
черзі вводилися стрілецькі полки. Головну увагу штаб приділив відпрацюванню взаємодії між піхотою й артилерією та управлінням боєм,
підготовці щодо розмінування місцевості. До початку наступу в армії було підготовлено 378 таких груп, із саперних підрозділів сформовано

19. 114 груп винищувачів танків по 5-6 бійців кожна. В середині січня 1944 тяжко захворів командуючий військами 18-ї армії генерал Костянтин
Миколайович Леселідзе, проте продовжував працювати. Хвороба загострилася, і командарм вже не міг ходити.
Його евакуювали до шпиталю в Москві, де 21 лютого 1944 р. він помер.
За вміле керівництво військами і героїзм, проявлений у боях з німецько-фашистськими загарбниками Указом від 13 травня 1971 генерал-
полковнику Леселідзе К.М. було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденами Леніна, Червоного
Прапора, Суворова І ст., Кутузова І ст., Богдана Хмельницького І ст., 2 орденами Червоної Зірки, медалями. Похований у м. Тбілісі, де йому
встановлений пам'ятник. У м. Бердичеві на його честь у 1944 році вулиці Училищній було надано ім'я полководця. Згодом його ім'я надали
вулиці Луговій, у будинку на якій розміщувався штаб 18-ї армії. Ще за життя командарма штаб провів також підготовчу роботу зі здійснення
Проскурівсько-Чернівецької військової наступальної операції, план якої було завершено 23 лютого 1944 року.
18 грудня 1973 року за участі представників Республіканського штабу походів по місцям бойової слави радянського народу під час
урочистого мітингу було відкрито на фронтоні будинку по вулиці Луговій (нині - вулиця Леселідзе) мармурову дошку (розмір 0,8 х 0,7 м) з
меморіальним написом. Зняли полотнище з мармурової плити кращий свердлувальник механічного цеху верстатобудівного заводу
"Комсомолець" Олег Кротюк та один з піонерів першої гвардійської бригади м.Києва. Напис на дошці: "В січні-лютому 1944 р. в цьому
будинку містився штаб 18-ої армії I-го Українського фронту".
Пам'ятне місце проведення ярмарків 18-19-го ст. ст. (іст.).

20. Вулиця Соборна. Територія біля муру з північного та східного боку фасаду кляштора ордену Босих Кармелітів та монастиря, охоплюючи
торговельну площу, яка займала територію біля Успенського Собору, фортеці та прилягаючих до них вулиць. Майже кілометр від кріпосних
стін, біля Успенського собору і далі по вул. Білопільській тягнулися суцільні кам'яні будівлі, нижні поверхи яких були зайняті лавками, а
верхні - транспортними, банківськими, нотаріальними, комісійними та іншими конторами. В магазинах можна було купити все для потреб
хлібороба та розкоші вельможі.
Бердичів з Гнилоп'яттю порівнювали зі Стамбулом і Босфором. На січень 1887 тут нараховувалося 570 купецьких закладів і 1256
лоточних (у середньому на два будинки припадав один заклад). З другої половини 19-го ст. діяли торговельні фірми Кобилянського,
Гальперіна, Магазаннікова, Жирардова, Бродського, Маргулісів, Морозова, Кузнецова; працювали відділення російсько-французького та
торговельно-промислового банків і відділення російсько-китайського банку. Здійснювали свої операції кредитне товариство, купецьке
товариство взаємокредиту, банківські контори.
За дозволом короля Речі Посполитої Станіслава Августа, з 1765 в Бердичеві проводилось десять ярмарків; серед них найбільшими були:
Онуфріївський (починався 12 червня) і Успенський (15 серпня) - тривали по 6 тижнів; Дем'янівський (1 листопада), Йорданський - (8 січня) і
Пасхальний (23 березня), які тривали по три тижні. Сучасники порівнювали їх з дрезденськими ярмарками, річний прибуток яких становив
понад 20 млн. сріблом. Сюди приїздили купці з Російської імперії, Австрії, Німеччини, Туреччини, та інших країн. Торгували зерном, льоном,
вовною, шкірами, виробами з дерева, посудом, смолою, дьогтем, рибою, цукром, полотном, сукном, шовком, галантереєю, плугами, косами
та іншими виробами із заліза, ювелірними прикрасами. З імпортних товарів мали попит кава, тютюн, цитрусові, горіхи, прянощі, столітні

21. вина тощо. Особливо славилися ярмарки кіньми. Під час ярмарків табуни коней, рогатої худоби, овець займали території навколо міста і на
площі біля Свято-Троїцької церкви. На ярмарки приганяли близько 15-ти тисяч голів рогатої худоби і близько 15-ти тисяч степових коней, не
рахуючи табунних. Для обслуговування приїжджих споруджувалися гостинні двори на вул. Велика і Мала Юридика (суч. вул. Дзержинського
та К.Маркса). На час ярмарків чисельність населення в Бердичеві зростала вчетверо.
Бердичів був наповнений легальними і нелегальними складами. Місто в 19-му ст. стало одним із головних контрабандистських центрів
у Східній Європі. Цьому сприяли численні катакомби під містом, які стали використовувати для переховування контрабандних товарів,
крадених речей та безакцизних спиртних напоїв.
Одночасно Бердичів був загальновизнаною столицею "Товариства балагулів", до якого входили прихильники демократизації суспільства,
що висловлювали протест проти проявів аристократизму і французоманії, часом у надто цинічній формі. Справжній балагула мав бричку,
обшиту лубом і вистелену в сидінні соломою. Одягалися балагули в стилі бердичівських єврейських візників (свитка з грубого полотна,
підперезана черкеським поясом, шкіряні штани, картуз, а взимку - бараняча шапка). Балагули демонстративно виявляли неповагу до існуючих
встановлених норм і правил.
Торговельний обіг у 80-90-і 19-го ст. значно скоротився: якщо в 50-60-х він становив 20-25 млн. руб., то на кінець 80-х - лише 5-8 млн.
руб. Відтоді ярмарки задовольняли лише внутрішній попит.
Зростання мережі залізниць, які обминали м. Бердичів, призвело до занепаду Бердичева як торгового центру на початку 19-го ст.

22. Комплекс споруд Кармелітського монастиря.
Вул. Соборна, 25. Розташований комплекс споруд Кармелітського монастиря. З 1967 року зареєстрований як пам'ятка архітектури.
У 1627 році київський воєвода Януш Тишкевич заснував монастир "босих кармелітів", згодом подарував йому чудотворний образ Божої
Матері, який здавна зберігався в будинку його предків. В 1630 році Януш Тишкевич дарує замок католицькому ордену "босих кармелітів" під
розташування кляштора та в основу монастирського господарства.
В 1634 році бердичівські "босі кармеліти" закладають дольний (підземний) Маріїнський костел, будують торгівельні склади, крамниці та
інші господарські будівлі, поширюють мури фортеці. Монастирські будівлі, обнесені валом з підйомним мостом і гарматами, представляли
собою добре укріплену фортецю, в якій постійно знаходився гарнізон для захисту монастиря від нападів татар та козаків. Фортеці дається
назва "фортеця найсвентшей Марії панни".
В 1643 році в 18 км від м. Бердичева в Богданівському лісі знаходилась ставка Богдана Хмельницького. В червні 1648 року війська під
керівництвом соратника Богдана Хмельницького – Максима Кривоноса, які направлялись на місто Зборів, нанесли цілий ряд ударів польським
військам Єреми Вишневецького, в числі яких були тисячі солдат Януша Тишкевича з Бердичівського гарнізону, і звільнили ряд населених
пунктів Житомирщини: Бердичів, Бистрик, П'ятку, Чуднів та інші. "Босі кармеліти" залишають Бердичів і забравши з собою образ Божої
Матері, переїздять до Львова. Фортеця з залишками військ Януша Тишкевича надавала опір козацьким військам. 18 липня 1648 року повстанці

23. під проводом Максима Кривоноса штурмом взяли фортецю і майже повністю її зруйнували. Основні сили Богдана Хмельницького пішли на
захід, а козаки залишилися охороняти звільнену територію до кінця війни.
Після придушення народного повстання 1702-1704 рр. кармеліти знову поселяються в Бердичеві, повертають з Львова образ Божої Матері
і вигравши судовий процес у нащадків Януша Тишкевича Завишів за замок, в 1717 році починають відбудовувати фортецю. Так як спокій на
Україні був лише зовнішній, кармеліти особливу увагу приділяють укріпленню фортеці: старі мури ремонтуються і значно поширюються, за
допомогою королівської влади фортеця озброюється міцною артилерією, ставиться підсилений гарнізон. Фортеця перетворюється в значне
військове укріплення.
З 1739 по 1754 рік кармеліти, використовуючи відносний спокій у краї, будують новий великий надземний костьол над старим "дольним"
(підземним). На його будівництво коштів кармеліти не шкодували. Будівництвом керували архітектори з Німеччини та Польщі Ян де-Вітте
та Григорій Тарнавський. З Італії запрошують відомого художника Веніаміна Фредеріче. Кармеліти закладають в с. Бистрик цегельну
майстерню, з Поділля привозять камінь в плитах. Кляштор побудовано в стилі "барокко" з великим центральним куполом та двома побічними
високими вежами. "Барокко" (іт. вичурний) – стиль в європейському мистецтві, який виник в кінці XVI ст. і розвивався до кінця XVIII ст.,
характерний вичурністю, пластичністю, живописністю форм, контрастом світла та тіні. Особливо багато прикрашено костьол з середини:
позолотою, ліпкою, різьбою та малюнками "альфреско", де барочна основа гармонійно поєднана з стилем "рокайль" – це мода в орнаменті
ліпного, різного, кованого мистецтва.

24. В ці часи Ватикан в особі Папи римського Бенедикта XIV особливо ретельно допомагає будівництву костьолів на Україні. В 1754 році
Бенедикт XIV надсилає до Бердичівського костьолу прикрашені коштовними діамантами золоті корони на "чудодійний образ". Коронація
ікони проведена з небаченою пишністю 16 липня 1756 року.
Велике значення для кармелітів мала їх "друкарня фортеці найсвятішої панни Марії". Друкарню цю кармеліти привезли з Австрії в 1758
році, придбавши її за кошти "скаплежного" братства при костьолі та на підставі привілеїв, наданих бердичівським кармелітам від короля
Августа ІІІ. Незабаром друкарня ця набула першорядного значення в усій Польщі, яка за своє майже століття (1758-1844 рр.) випустила велику
кількість релігійних, політичних та інших видань, біля 650 збірників видавались латинською, польською, єврейською, німецькою,
французькою та російською мовами. Серед видань друкарні особливо славились "Бердичівські календарі". До 1775 р. видавались так звані
політичні календарі, а з 1775 р. і господарські, до них надсилали свої передбачення і спостереження астрономи Краківської академії. Тираж
календарів – біля 40 тис. примірників на рік. Як підсобне підприємство, кармеліти відкрили в своєму селі Скраглівці папірню. Прибутки від
друкарні та папірні були такі великі, що лише за частину їх кармеліти утримували семінарію та нижні католицькі школи в Бердичеві і Махнівці
загалом на 1 тис. учнів.
При друкарні кармеліти утримували кваліфікованих майстрів-ритовників для роботи по міді та дереву. Серед майстрів був відомий гравер
Теодор Раковецький. Утримували кармеліти і коштовну бібліотеку, в ній зберігались цінні стародрукарські рукописи навіть XV ст.
Навесні 1768 року генерал Кречетніков з восьмитисячним корпусом пішов до Бердичева, де схоронились прибічники Барської
конфедерації. Двадцять п'ять днів продовжувалась осада фортеці, після жорстокого обстрілу фортеця здалась, її гарнізон був роззброєний,

25. фортеця зруйнована. За наказом цариці Катерини II, генерал Кречетніков наказав познімати гармати з мурів бердичівської фортеці, як і з
інших фортець, що допомогло в значній мірі придушити як повстання конфедератів, так і повстання українського селянства.
В XVІІ-XVІІІ столітті становище Польщі різко погіршується в результаті поділів Польщі між Росією, Угорщиною та Пруссією. Польща,
як самостійна держава, з 1795 року зникає з карти світу. В зв'язку з цим роль та положення Босих кармелітів різко змінюється. За наказом
російського царя в 1832 році закривається кармелітанська школа, монастирська друкарня, яку перевели в місто Житомир. З 1846 року
заборонено випуск бердичівських календарів за їх політичний зміст.
У 1866 році в Бердичів прибув з військами російський генерал-губернатор. Він вигнав монахів, конфіскував будівлі монастиря для потреб
державних установ (поліції, пожарної дружини, військової установи), а частину будівель передав місцевим купцям під склади товарів.
Конфіскували землі, промислові підприємства та інше, що раніш належало кармелітам.
З 1871 року по 1881 рік проводиться ремонт костьолу на кошти прихожан без змінення виду і фасаду. З 1889 року ведеться переписка
бердичевлян-католиків з царським урядом про необхідність повернення колишнього монастиря, але без особливих успіхів. Восени 1904 року
під час відвідування Бердичева начальника краю М.В. Клейгильса, католицьке духовенство підняло клопотання про повернення костьолу
дзвіниці. Клопотання це мало успіх. Вийшов Найвисокійший дозвіл і 15 листопада 1904 року башта-дзвіниця була повернена костьолу.
Ще у 1901 році членом археологічного товариства А.В. Палібіним була представлена доповідна про стан монастиря і костьолу, що було
результатом огляду цих споруд. Загальне враження від огляду – всі будинки знаходяться в найгіршому вигляді, як зовні так і в середині. В

26. період з 1909 по 1914 рр. проводиться капітальний ремонт костьолу за ескізами архітектора Шиллера. Але Громадянська війна 1917-1921 рр.
в черговий раз завдає значної шкоди спорудам монастиря: у 1919 році в башті розташовувався командний пункт більшовицьких загонів на
чолі з Миколою Щорсом.
11 листопада 1925 року відбулася важлива подія для старої фортеці – в ній був заснований історичний музей. Це був тільки початок. У
1928 році для того, щоб запобігти повному знищенню цього пам‘ятника, були вжиті рішучі заходи – Рада Народних Комісарів УРСР
проголосила колишній монастир "Босих Кармелітів" Державним Історико-культурним заповідником. Було взято до уваги наукове значення
цього монастиря, як історичного пам’ятника. Але костьол залишали віруючим. Та через два роки – у 1930 – мотивуючи різними причинами,
костьол в релігійної громади було відібрано, він перейшов до Держзаповідника. В ньому розташовується архівне правління, студентський
гуртожиток, а в нижньому храмі – кінозал.
Під час Другої світової війни фортеця і монастир були майже повністю зруйновані. Костьол був зруйнований на 40%, всі музейні
експонати, цінності розграбовані, знищені до такого ступеня, що вже не підлягали реставрації.
У 1958 році стали підійматися питання про відновлення храму. Рішенням Укрреставрації в 1970 році почались клопоти по відновленню
історико-архітектурного пам'ятника Комплексу споруд Кармелітського монастиря. Роботами з реставрації керували В. Корнеева і
І. Макушенко. У 1982 році на території фортеці пройшли зйомки художнього фільму "Сто перший" Одеської кіностудії.

27. У 1991 історичне коло замкнулося і все повернулося туди, звідки почалось – об’єкт було передано в руки релігійної громади та монахів.
Сьогодні тут діє Санктуарій Матері Божої Бердичівської, що 27 жовтня 2011 року оголосили всеукраїнським національним Санктуарієм.
Опис архітектури Санктуарію.
Орденський монастир споруджено на пагорбі над річкою Гнилоп'ять. Її широке річище оточує його з південної та західної сторін. З
півночі він прилягає до вулиці Соборної (колись Кармелітанської), а зі сходу до міської забудови. Ансамбль монастирських будівель
оточувався оборонними мурами з бійницями, наріжними вежами та новоіталійськими укріпленнями, збудованими під керівництвом
архітектора Яна де Вітте в середині XVIII сторіччя.
Первісно головним входом у фортецю слугувала невелика брама з напівокруглою перемичкою, яка була розташована у східній частині
фортеці між двома бастіонами, оточеними мурами. Згодом по обидві сторони брами, з внутрішньої сторони східних фортечних мурів, було
збудовано два прибрамних корпуси, поєднаних між собою вежею, яка стала над первісною брамою. Відтоді головний вхід до фортеці
здійснювався через проїзд у цій двоповерховій надбрамній вежі, накритій куполоподібним дахом з гербом ордена на верхівці. На стіні
головного фасаду вежі, на рівні другого поверху, розташувався намальований образ Матері Божої Бердичівської на тлі картуша з
дванадцятьма напівокруглими кутами. Над цією композицією зберігалися гарматні ядра, які позастрявали у цеглі під час облоги твердині при
Барській конфедерації. Завершує фасад вежі кам'яна статуя Св. Михаїла Архангела. Вежа ця, частково зруйнована під час німецької навали,
збереглася до наших днів.

28. У XIX сторіччі між бастіонними мурами фортеці перед надбрамною вежею було збудовано парадну масивну браму з підвішеним у її
проїзді ліхтарем. Головний фасад цієї брами був розчленований здвоєними пілястрами з тосканського характеру капітелями, які підтримували
трикутний фронтон, у тимпані якого розміщувалась художня композиція, вірогідно Матері Божої Шкаплерної зі Св. Симоном Стоцьким.
Фронтон завершувався статуєю Прісно-діви. За брамою, по обидві сторони проїзду до надбрамної вежі, знаходилися єврейські лавки.
Передня брама була зруйнована ще у першій половині XX сторіччя, а напівзруйновані під час війни лавки було розібрано у 1960 році.
Зведений у архітектурних формах бароко, костьол у своїй об'ємно-просторовій композиції поєднав принципи побудови базилікального
храму (перший ярус костелу прямокутний у плані, поділений на три нави) та хрещатого храму (другий ярус костелу у плані має форму
латинського хреста з куполом на високому барабані, розміщеному на перехресті центральної нави та трансепту). Купол костьолу завершено
світловим ліхтарем. Увігнутим головним фасадом костьол спрямовано на схід. Фасад цей поділений профільованими пілястрами та колонами
з коринфського характеру капітелями. До верхнього костьолу провадять кам'яні сходи, які з обох сторін оточують вхід до нижнього костелу.
До середини верхнього костьолу ведуть три прямокутної форми портали з кам'яними обрамленнями. Над середнім порталом – гербовий
картуш – плита з дарчим написом, яка не збереглася, та балкон з балюстрадою (для відправи богослужінь для прочан), на тлі отвору з
напівокруглою перемичкою, кам'яним обрамленням, профільованим карнизом та замковим каменем у центрі перемички. Над ним овальної
форми декоративний елемент у алебастровому, під мармур, обрамленні з літерою "M" у центрі.
Над бічними порталами розташовано аналогічний декор з монограмами "IHS" і "MARIA" в овальних обрамленнях та декоративних
віночках у формі серця. Колони та пілястри підтримують фриз з тригліфами, лавровими віночками з пальметами, та профільований

29. розкрепований горизонтальний карниз. Фасад вінчає фронтон з хвилястим карнизом у стилі бароко. У центрі фронтону знаходиться кам'яний
барельєф Матері Божої Бердичівської на фоні завіси у формі літери "М" зі звисаючими фалдами та королівською короною над головою
Мадонни. Нижче – балкон з балюстрадою для сурмачів, які у XVIII сторіччі щоденно вранці грали "зорю" або релігійні пісні на честь Матері
Божої. На фронтоні – кам'яна скульптура Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії з канделябрами з боків. На цоколях звивів карнизу –
статуї Св. Терези в ім'я Ісуса і Св. Івана в ім'я Хреста, учителів Церкви. Фасад костелу має 25,5 м завширшки та 24,1 м заввишки.
Над перехрестям трансепту з центральною навою – купол з ліхтарем (висотою 24 м, шириною 11,5 м у барабані). Ліхтар, з чотирма
прямокутними та вісьмома овальними вікнами, оздоблено тосканського характеру пілястрами та профільованим карнизом зовні барабану. У
покрівлі куполу – чотири сліпі віконця із закритими металом отворами. Чотирикутний ліхтар із заскленими віконцями увінчаний хрестом з
яблуком у підніжжі, розташованим посеред чотирьох канделябрів.
По обидві сторони фасаду костьолу підносяться триярусні годинникові вежі з ліхтарями, оздобленими у просвітах отворів золоченими
гірляндами. Одна з веж (над входом до келій, заввишки 32,9 м) слугувала для сторожової охорони фортеці, а друга, що мала висоту 36,4 м,
була призначена на дзвіницю. У ній до першої світової війни висіли три дзвони, дзвін яких лунав на відстані до 20 км. Вежі, купол костелу та
його дахи вкриті міддю.
У цокольній частині головного фасаду, під вхідним ґанком, розташований вхід до нижнього костьолу. При будівництві нижнього
костьолу та прилеглих до нього келій було використано частину мурів та приміщень замку Тишкевичів. Свідоцтво тому – товсті стіни,
величезні підземелля, засипані тунелі, а особливо нижня частина вежі з входом до келій, яка первісне могла бути замковою вежею.

30. Інтер'єр нижнього костьолу має центральну наву шириною 10,5 м та висотою 5,17 м, яка на 13 см нижча від бічних нав (шириною 4,5 м)
і накрита циліндричним склепінням з розпалубками. Після спорудження верхнього костьолу нижня святиня слугувала для жалобних
богослужінь з вівтарем, призначеним для відправ за померлих. Відправлявся там і Хресний Хід, а у Великодній Тиждень влаштовувався Гроб
Христа з поклонінням Пресвятим Дарам.
З нижнього костьолу існує вхід до похоронних склепів, призначених для поховання заслужених благодійників монастиря. Поховано в
них понад 235 померлих.
У нижній капличці (зараз ризниця) покоїлося (до 1926 р.) забальзамоване тіло засновника монастиря, перенесене сюди у 1759 році з
костелу Отців Кармелітів Босих у Любліні. Свідчить про це мармурова плита, що збереглася, вміщена над входом до каплиці. Нині не
зосталось жодного сліду від саркофагу та сімейних поховань засновника.
Верхній костьол, збудований у 1739-1754 рр. за проектом архітектора Яна де Вітте на пожертвування віруючих та заощадження
монастиря, підготовлено до освячення милостями уславленої ікони Матері Божої з метою створення святині Марії. Основний об'єм костелу –
тринавовий з куполом на перехресті трансепту з центральною навою. Бічні нави являють собою ряд капличок. Стіни центральної нави і
трансепту поділені здвоєними пілястрами з капітелями коринфського характеру, а циліндричне склепіння – джгутами. Вівтарна частина
прямокутна, одноярусна з розмірами 9,9 м завширшки, 11,0 м у довжину, підлога її піднята на висоту двох сходинок від рівня підлоги нав.
Головна нава, шириною 10 м, довжиною 19 м, висотою 16,25 м, над арками каплиць має хори. Плечі трансепту одноярусні. Довжина трансепту

31. – 23 м, а ширина 9 м. Костьол усередині добре освітлений 10-ма вікнами та світлом з куполу. Склепіння у бічних навах хрещате, а у
центральній наві циліндричне з розпалубками. Стіни інтер'єру у 1802 р. були вкриті живописом. З 1803 р. костьол мав мармурову підлогу.
Корніловський буряко-цукровий завод, бердичівський цукрорафінадний завод (арх.,іст.).
Північно-східна частина міста. Вул. Червона, 63. Збудований 1900 року. Зберігся головний корпус, споруджений 1904-1907 (у східній
частині території заводу) - цегляний будинок одно-, двох- та триповерхові приміщення, які поступово переходять одне в одне, поверхи мають
різну висоту в залежності від розміщеного устаткування. Дах покритий шифером, напіварочні вікна з ліпними прикрасами та пілястрами.
Збереглася також башта котельні (котельню перебудовано, башта - 1906). Решта будівель зведено в післявоєнні часи (адмінприміщення,
майстерні, підстанція, амбри). В південній частині знаходяться чотири очисні водоймища.
1900 року на північно-східній околиці міста збудовано пісочний завод, який отримав назву Корніловський буряко-цукровий завод. Як і
його супутник, рафінадний завод (заснований 1907 р.), цукровий завод належав Товариству Федорівських цукрових заводів. Обидва заводи
очолював К. Банковський, помічниками були С. Піотровський (на цукроварні) та Б. Кочедов (на рафінадні). На цукровому заводі перед
Першою світовою війною працювало 333 робітники, які виробляли 362100 пудів цукропіску, на рафінадному - 825 чоловік; виготовлялось
1400000 пудів рафінаду. Головки рафінаду призначалися й виготовлялися для продажу на ярмарках. В асортименті заводів був цукор колотий,
пилений та цукрова пудра.

32. 1905-1907 рр. робітники заводу брали участь у страйках, мітингах. 30 червня 1905 року вони підтримали страйк робітників заводу
"Прогрес" а 12 грудня припинили роботу робітники заводів "Прогрес" цукрового та рафінадного.
В роки громадянської війни завод зазнав збитків і до 1921 року не діяв. 1927 року цукровий та рафінадний заводи об'єднались у
Бердичівський цукровий комбінат. На цей час організацією заготівлі та переробки сировини у Бердичівській окрузі займалося нове
кооперативне об'єднання - Бердичівський Союз кооперативних бурякових та сільськогосподарських товариств і колгоспів "Бурякосоюз"
(заснований 1925 р.). Бердичівський цукровий комбінат обслуговували 4 кредитні, 3 бурякові, 2 споживчі товариства та 4 бурякові гурти.
1928 року на комбінаті з'явилась перша механізація: поділ цукрових головок на куски. 1931 року цукрокомбінат поділився на два
самостійні підприємства: цукровий з підпорядкуванням Вінницькому цукротресту і рафінадний з підпорядкуванням Рафтресту Москви (далі
рафінадний завод).
На початку Великої Вітчизняної війни цінне устаткування заводу, сировина та частина робітників були евакуйовані спочатку до
Воронезької області (Р.Ф.), згодом у м. Джамбул (Середня Азія), на станцію Мерке. За роки німецько-фашистської окупації приміщення
заводу зазнали руйнації. Загальна сума збитку склала 136 млн. крб. З 1944 року розпочалась відбудова, здійснено капітальний ремонт
заводських приміщень, лазні, пральні, прокладено телефонну мережу, а 1948 року на завод надійшло обладнання Краснопресненського заводу
з м. Москви та сировина, що прискорило відбудову заводу. Потужність заводу на кінець 1950 року досягла 37,5 тонни на добу.
В 60-70-х збудовані нові рафінадні склади, завершено монтаж потокової лінії з виготовлення одно- та 0,5-кілограмових пачок цукру.

33. В 80-ті - введена потокова лінія з виготовлення гофротари та проведено реконструкцію зі встановленням автоматичних центрифуг з
програмним керуванням.
З 1996 - відкрите акціонерне товариство "Бердичівський цукрорафінадний завод", яке спеціалізується на виробництві цукрорафінадної
продукції, а також патоки, що використовується в кондитерській та хлібопекарській промисловості та при виробництві спирту.
Структура підприємства складається з безперервного замкненого виробничого циклу, починаючи зі складу сировини та завершуючи
складом готової продукції.
Додаток:
1. Меморіальна дошка не встановлена.
2. Цукровий (1900) та рафінадний (1907) належали Товариству Федорівських цукрових заводів, правління якого знаходилось у Москві
(до складу входили А.Л. Форштетер, А.І. Ценкер та С.А. Єрін).
3. Костянтин Костянтинович Банківський 1860 р.н., закінчив політехнічний інститут у Відні (Австрія).
4. На початку 1922 року вийшло "Положення про об'єднану цукрову промисловість РРФСР та УРСР" ("Цукротрест"). З цього часу
цукротрест почав свою юридичну діяльність в Україні.

34. 5. На нараді при Управлінні Подільського відділення Цукротресту (3 грудня 1927 р.) було вирішено виділити Бердичівський комбінат у
самостійну господарську одиницю, перевівши його на господарський розрахунок.
6. Згідно з наказом Наркомату від 16.12.1931 p., правління Союзглавцукру Бердичівський цукрокомбінат поділився на два самостійні
підприємства: цукровий та рафінадний.
7. 1936 Президія ЦБК СРСР нагородила орденом "Знак Пошани" працівника Бердичівського цукрового заводу Олександра Васильовича
Тонкошкурого, який першим на заводі перейшов на нові технічні норми.
8. Чисельність постійних робітників на Бердичівському цукровому заводі в різні роки була різною: 1921 р. на цукроварні працювало 163
штатні робітники, 1922 р. - 173 чоловіка, 1924 р. - 254, 1925 р. - вже 550. Збільшення чисельності робітників можна пояснити збільшенням
обсягу робіт при переробці сировини.
Школа, в якій навчався Щолкін А.Л. (іст.).
Вул. Європейська, 18/8. На червоній лінії забудови вулиці. Двоповерховий, цегляний, на кам'яному фундаменті. Будинок побудований в
1917 році. Нині в будинку розміщується школа №5. Тут, 1937-1938 рр. в школі №5 навчався Анатолій Леонтійович Щолкін (1916-1943), член
міської підпільної молодіжної антигітлерівської організації, її активний учасник (керівник організації з січня 1942 року В.Ю. Завадський).

35. Перед війною Анатолій Щолкін закінчив Бердичівський машинобудівний технікум, був направлений на роботу на машинобудівний завод
"Прогрес". З перших днів війни воював на фронті, був поранений у бою, потрапив до полону. Йому вдалося втекти й повернутися до
Бердичева. За рішенням підпільного комітету служив у місцевій поліції, добував зброю, вибухівку для диверсій, діставав бланки паспортів
для звільнених з концтаборів військовополонених. Анатолій Щолкін схоплений німецькими карателями в грудні 1942 року, розстріляний 22
січня 1943 року. Похований у братській могилі підпільників, що знаходиться на кладовищі по вулиці Пушкіна.
В 1967 році на фасаді будинку прикріплена дошка із лабрадориту (0,7 × 0,65 м.) з меморіальним написом. Напис: "В цій школі вчився
учасник комсомольського підпілля в період Великої Вітчизняної війни Анатолій Щолкін 1919-1942 pp.".
Будинок, у якому розміщувався міський театр, проходив 2-й надзвичайний з'їзд Південно-Західного фронту (іст.).
Вул. Європейська, 21. Північно-східна частина міста, з відступом від червоної лінії забудови вулиці. Одноповерховий, цегельний,
фундамент і цоколь кам'яні. Загальні розміри: 57,6 × 50 × 20 м. Побудований в 1908 році як закрите приміщення для ковзання на роликових
ковзанах. У 1911 році місцевий лікар і підприємець Давид Шеренціс на власні кошти перебудував його під міський театр з назвою "Експрес"
для здачі в оренду заїжджим гастролерам. Урочисте відкриття нового театру відбулось 27 грудня 1911 року.
У великому залі цього будинку площею близько 1500 кв. м з 18 по 24 листопада 1917 року проходив 2-й Надзвичайний з'їзд Південно-
Західного фронту, в якому взяло участь 642 делегати. Шість днів стіни будинку були свідками гострої політичної боротьби щодо визнання
Радянської влади. До складу обраного на з'їзді Тимчасового Військово-революційного комітету (ВРК) увійшли 17 більшовиків, 6 лівих та 9

36. правих есерів, 2 меншовики, 1 безпартійний. Наказом №1 від 26 листопада 1917 року ВРК проголосив про взяття влади на фронті в свої руки,
а також про визнання вищою владою в країні Раднаркому, а в армії – призначеного РНК Верховного головнокомандуючого.
У травні 1919 року театр "Експрес" був націоналізований і отримав назву Перший радянський театр. До 1944 року не мав постійної трупи.
У ньому виступали заїжджі актори з Москви, Києва, Одеси та інших міст. Бердичівляни слухали відомих акторів і співаків – актора
В.І. Качалова (1875-1948), співака Л.В. Собінова (1872-1934), актора A.M. Бучму (1891-1957), співака І.С. Паторжинського (1898-1960) – всі
вони в майбутньому стали народними артистами СРСР.
У 1924 році на його сцені виступали Московський театр драми й комедії за участю Б.А. Бабочкіна (1904-1975), актора, режисера,
народного артиста СРСР (1963), Героя Соціалістичної Праці (1974) та Київський оперний театр, у 1925 році – Московський єврейський театр,
одним із режисерів якого був C.M. Михоелс (1890-1946), з 1929 року художній керівник. Він привіз на гастролі до Бердичева постановки на
ідиш "200 тисяч" по Шолом-Алейхему, "Ніч на старому базарі", в яких взяли участь кращі актори театру, і серед них бердичівляни Ада Сонц
(1897-1968) – заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1945 р.) і Доня Ліберман; 1927 року – Московський драмтеатр ім. МГСП. У різні роки в
будинку виступали державні діячі, відомі воєначальники, поети С.М. Будьонний (1920), М.В. Фрунзе (1921), Г.І. Котовський (1923),
В.В. Маяковський (1928).
В період окупації Бердичева німецькими військами в приміщенні діє український театр, трупа якого нараховувала 48 чоловік. Театр
ставив п’єси виключно українських класиків. Після закінчення Великої Вітчизняної війни в театрі утворюється постійно діюча трупа, яка на

37. протязі наступних років ставить на сцені театру п’єси сучасних авторів та радянських класиків. Театру присвоєно ім’я генерал-полковника
Леселідзе (див. Історія театру та театрального життя в Бердичеві).
7 вересня 1959 року рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної Ради депутатів трудящих Бердичівський пересувний
український драматичний театр було ліквідовано.
З 1959 по 1995 рр. у приміщенні знаходився міський, з 1996 по 2013 рік – районний Будинок культури. 6 листопада 1967 року на його
фасаді встановлена меморіальна дошка з сірого мармуру (1 × 0,7 м) з присвятним написом. Напис: "Тут у листопаді 1917 року проводив свою
роботу Перший Надзвичайний з'їзд представників Південно-Західного фронту. Виступали перед трудящими міста С.М. Будьонний (1920 р.),
М.В. Фрунзе (1921 p.), Г.І. Котовський (1925 р.), В.В. Маяковський (1928 р.)". У тексті напису допущена неточність: у листопаді 1917 року в
цьому будинку відбувся не 1-й, а 2-й Надзвичайний з'їзд Південно-Західного фронту (див.: Великий Жовтень і громадянська війна на Україні:
Енциклопедичний довідник. К., 1987. – С. 99).
Будинок мирових суддів, музичний відділ педагогічного училища (арх., іст.).
Вул. Європейська, 22, північна сторона міста. Споруджений 1846 р. з відступом від червоної лінії вулиці. Двоповерхова будівля
знаходиться в глибині скверу. Бутовий фундамент, цегляна кладка, фасад поштукатурений. План прямокутний із симетричними ризалітами.
Центральний вхід формують чотири циліндричні колони на фундаментах із завершенням капітелями коринфського ордера. На другому

38. поверсі над головним входом знаходиться лоджія, огорожа якої зазнала змін. Розподіл фасадів підкреслений горизонтальними тягами. Верхній
поверх обрамляє карниз. Ризаліти завершуються портиком.
З 1870 р. в будинку стали проходити, починаючи з 20 числа кожного місяця, засідання мирових суддів. Мировий суд - особливий суд зі
спрощеним судовиробництвом для розгляду незначних громадських позовів (до 500 руб.) та дрібних карних злочинів. Запроваджений у Росії
з 1864 р. Місто було поділене на 6 мирових дільниць, у кожній з них був дільничний мировий суддя, який обирався міською думою з осіб, що
мали нерухомість та відповідний освітній ценз.
Мировий суддя одноосібно приймав рішення, брав участь у роботі з'їзду й доповідав йому. В роботі з'їзду брали участь ще 7 почесних
мирових суддів, голова з'їзду та секретар. З'їзд затверджував рішення з найбільш важливих справ і розглядав скарги на вироки.
На відміну від Росії, в Південно-Західному краї, зокрема на Волині, мирові судді не обирались, а призначались міністром юстиції.
1889 р. мировий суд у Росії був ліквідований у зв'язку з уведенням закону про земських начальників, на Україні проіснував до 1915 р.
В різні часи в будинку розміщувалися різні установи. З 1973 р. в ньому працює музичний відділ педагогічного училища. Було проведено
капітальний ремонт будинку, замінена покрівля (вальмова, крита шифером), загальна кількість класів для індивідуальних занять збільшилася
до 50-ти, з'явилися спеціалізовані класи для занять хору, хореографії і ритміки та актовий зал.